У розвідці

(оповідання)

    Літня спека спадала додолу тремтячим маревом, у якому мерехтіли лани золотої пшениці. Поміж хлібами петляла польова дорога, поросла вже прив’ялим споришем. У небі ані хмаринки.

    Було пополудні.

    Узбіччям пересувалася валка з підвід та піших військових. Зморені коні ледве тягли вози, у яких лежали поранені бійці. Чулося вйокання їздових та скрип коліс. Позаду возів ішли змучені тяжкими боями та кількаденним безсонням бійці з гвинтівками за плечима, стиха перемовлялися між собою і тривожно поглядали на небо.

    Незабаром валка спустилася в балку, порослу кущами верболозу та очеретом. У долині заблищала річечка. Ще кілька кілометрів і можна буде спочити.

    Літня спека справді гнітюча. Здається, ніщо не нагадувало про тяжкі бої з фашистськими загарбниками, що точилися на всіх фронтах. Аж ось на узбіччі розбита машина, біля неї двоє вбитих. Мабуть, водій та листоноша, що доставляв листи солдатам на фронт. Листівки, підхоплені вітром, валялися всюди. Це робота «мессерів», що час від часу кружляли у повітрі, мов стерв’ятники, вичікуючи здобич.

    Малий Сашко (так його називали старші бійці за низький зріст) кинувся збирати листи. Може вдасться відіслати за вказаними адресами польової пошти.

    - Сашку! Агов! Чого це ти там замешкався? – крикнув високий вусатий боєць і поглянув на небо. Враз він помітив вдалині дві чорні цятки, що ледве помітно наближалися.

    - Мессери! – крикнув солдат і прожогом метнувся до задньої підводи, завертаючи її до найближчого куща верболозу. Серед натовпу почулися крики, і валка розсипалася. Їздові намагалися змусити коней рухатися швидше до рятівних кущів, та враз два «стерв’ятники» з чорними хрестами та розмальованими тузами зовсім низько промчали над підводами. Почулися вибухи, перший, другий, третій… Один снаряд влучив у передню підводу, що мчала відкритою місцевістю вниз, до річки. Тільки спалах вогню та шматки чорної землі і людських тіл зметнулися вгору. У Сашка, що лежав під кущем верболозу, тривожно стиснулося серце, якийсь невідомий клубок помсти здавив усе тіло. Хлопець міцно стиснув кулаки і заплакав від безсилля. Ворог топче його рідну землю, вбиває людей, а він, чотирнадцятилітній юнак, не може нічого вдіяти.

    - Це ще не все! Рано тішитесь, фашистські зайди, - шепочуть тривожно вуста хлопчика. – Прийде і ваша остання хвилина!..

    Ішов 1944 рік. Третій рік війни, смертей, звірств, які чинили фашисти з українськими людьми. Але народ не корився. Створювалися підпільні організації, партизанські загони, диверсійні групи, які всіляко чинили опір гітлерівським зайдам: підривали мости, пускали під укіс фашистські поїзди з боєприпасами та живою силою, розповсюджували листівки, в яких інформувалося про справжні події на фронтах.

    Воював і Сашко у складі партизанського загону, до якого прибився після нальоту німецьких літаків. Різні завдання виконував, був улюбленцем бійців.

    Якось лютневого ранку на лісову галявину, неподалік дислокування загону, приземлився літак. Привезли медикаменти, продукти та про щось довго розмовляли з командиром. Потім літак полетів. Після довгої наради Сашка покликали до командира.

    - Сідай, хлопче, - запропонував дядько Степан, а сам пройшовся землянкою, загасив сигару і сів навпроти Сашка.

    - Ти добре знаєш тутешню місцевість?

    - Так, адже я тут народився, виріс, з сільськими хлопчаками пас корів та грав на вигоні у футбол.

    - Добре, - мовив командир, а потім простелив на столі карту місцевості. – Поглянь сюди.

Сашко нахилився над картою, а Степан Микитович продовжував говорити:

    - За донесенням нашої розвідки ось у цьому районі спостерігається будівництво великих амбарів. Об’єкт добре охороняється, туди нікого не пускають. Усе там замасковане, а навколо простяглося мінне поле. Тільки вузькою дорогою проїжджають час від часу німецькі вантажівки. Потрібно розвідати, що там діється. Зможеш?

    - Так! – не вагаючись, скрикнув Сашко. Очі його світилися цікавістю і радістю від першого серйозного завдання.

    І ось через деякий час у напрямку села Вітрівки йшов хлопчина у благенькій фуфайці, великих валянках та з торбиною за плечима. Ішов бадьоро, щось наспівуючи. До села дістався пізно ввечері. Мороз надворі був тріскучий, холод пробивався скрізь: за комір, у валянки, щипав за носа, пальці. Але хлопчина на це не зважав. Він сміливо підійшов до крайньої хатини і тричі постукав у шибку. Всередині метнулося світло, стукнув засув, зі скрипом прочинилися двері, і на порозі з’явилася жінка.

    - Проходь швидше!

Сашко (бо це був він) зайшов до хати, привітався.

    - Мабуть, змерз. Скидай фуфайку та мерщій до столу. Зараз гарячого кулешу скуштуєш.

    Сашко роздягся, сів до столу, розглядаючись навколо. Посеред хати стояла велика піч, у якій палав вогонь. Піч була розмальована великими квітками, що від часу вицвіли та пообсипалися. Біля вікна примостився дерев’яний стіл і дві лавки. У кутку образи, обтягнуті вишитими рушниками, під ними стара скриня, прикрита домотканою скатертиною. От і всі меблі.

    - Їж гарячий куліш та зігрійся, - промовила жінка і поклала на стіл велику миску, у якій парувала якась рідина.

    - Я від дядька Степана, - сказав Сашко, беручись за ложку і шматок чорного хліба.

    - Сьогодні відпочинеш, а завтра поговоримо.

    За легендою, придуманою командиром, Сашко був племінником тітки Ганни. Прийшов із Харківщини, там голод. А тітка живе у селі зовсім одна…

    Наступного ранку, прокинувшись, хлопець побачив, що тітки не було в хаті. У печі палав вогонь, та сердито булькало в горщику якесь вариво. Через деякий час зайшла тітка з в’язкою хмизу.

    - Ну, що прокинувся! Зараз будемо снідати.

    Сашко уважно поглянув на тітку Ганну. А та, пораючись біля печі, спокійно провадила далі:

    - Сьогодні вранці у село прибули нові фашистські війська у чорних мундирах. Приїхало чотири вантажівки та дві броньованих машини. Мабуть, буде облава. Тобі треба прописку. Сільський староста своя людина, допоможе.

    По обіді до хати зайшов високий кремезний чоловік. Довго про щось розмовляв з тіткою Ганною, а потім звернувся до Сашка:

    - То кажеш, що прийшов від дядька Степана?

    - Так! – відповів хлопець і дістав з кишені якийсь папірець і подав чоловікові. Той уважно прочитав, а потім протягнув руку юнакові і назвався:

    - Кіндрат Гаврилович. Значить, ти племінник тітки Ганни, і тобі потрібна прописка. Тримай.

    Сашко пробіг очима щойно поданий папірець і заховав його у кишеню. А дядько Кіндрат уважно поглянув на хлопця і почав розповідати йому про те, що знав сам:

    - Щопонеділка та щосереди у селі відбуваються облави. Шукають, чи  не переховують селяни партизанів. Вся молодь подалася у партизанські загони, або перебуває у рідних в інших селах, щоб уникнути відправки до Німеччини на примусові роботи. У селі запроваджено комендантську годину: після дев’ятнадцятої години вечора та до сьомої години ранку селяни не мають права ходити вулицями. Тому тобі треба бути надзвичайно обережним. Адже завдання маєш дуже складне.

    Потім Кіндрат Гаврилович досконало розповів Сашкові, як дістатися непоміченим до секретного об’єкта та не підірватися на мінах. Діяти треба було тільки вночі, тому що вдень підійти туди неможливо, адже споруда дуже добре охоронялася. На прощання староста сказав, що допоможе, як тільки вдасться підслухати розмови німецьких командирів (у дитинстві дядько Кіндрат батракував у німецьких колоністів, тому мову їх трохи вивчив і дещо розумів), хоч ті йому й не дуже довіряли.

    Наступного дня пізно ввечері хлопець вирушив у розвідку. Ішов провалюючись по коліна в сніг. Адже треба було йти в обхід, щоб не натрапити на міни, а це добрих півкілометра зайвої дороги. Та Сашко на це не зважав. Знав тільки одне: треба дістатися, побачити та запам’ятати все.

    Та ось за пригірком, до якого дійшов хлопець за вказівкою дядька Кіндрата (далі йти не можна - міни), добре проглядалася місцевість і секретний об’єкт. Озброєний біноклем, якого подарував йому сільський староста, Сашко почав своє спостереження. Секретний фашистський об’єкт освітлювався прожекторами, був обтягнутий колючим дротом, біля входу дві вишки з охороною та кулеметами. Коло збудованих величезних амбарів теж вартові. Холод їм добряче дошкуляв: стояли згорбившись, тупцяли ногами. Хлопець зловтішно посміхнувся: «А що, проклятущі, українська зима вам не по зубах!»

На цьому перша розвідка і закінчилася. Сашко повернувся городами до тітки десь аж під ранок і міцно заснув. І так кілька разів.

    Від дядька Кіндрата він уже знав, що фашисти готуються до наступу на партизанів, які дуже добре їм допекли своїми диверсійними діями. Тому і стягали на об’єкт багато зброї, військової техніки. Але якої? Про це і мав дізнатися Сашко.

     І знову хлопець у засідці, прикипів до бінокля, уважно дивився, щоб нічого не пропустити. Враз від села він почув гуркіт моторів. Дорогою їхали вантажівки, прикриті брезентами, і тягли гармати. Позаду машин пересувалася ще якась техніка. Спочатку Сашко  не міг з’ясувати, що це. Та світло фар і прожекторів добре освітлювало місцевість. Тому хлопець, роздивившись у бінокль, зрозумів, що то танки. Він глибше втиснувся у сніг і затамував подих.

    - Ось, яка військова техніка захована в амбрах. Видно фашисти переправляють сюди танки і зброю тільки вночі, глухими польовими дорогами, подалі від людських очей. Тому й увели в навколишніх селах комендантську годину, - подумав хлопець.

    Ще з півгодини почекавши, Сашко вирішив повертатися. Таємниця секретного об’єкта розгадана. Де по-пластунськи, а де і пригинаючись, хлопець дійшов до села. Але що це? У дворі тітки Ганни видно, як удень. Юнак зрозумів: пожежа. Вогонь перекинувся уже і на сусідні хати. Полум’я розгорялося все дужче. Хлопець кинувся мерщій уперед, та посковзнувшись, шкереберть полетів у сніг головою. Підвівшись, він почув стрілянину.

    - Невже партизани? – майнула думка. – Але ні, не може бути.

Тому городами він підійшов найближче, і від побаченого волосся на голові стало сторчака. На вулиці стояли гітлерівці з автоматами і розстрілювали людей, котрі намагалися покинути палаючі хати.

    Хлопець зрозумів, гаяти часу не можна. Треба мерщій сповістити партизанів. І він канув у нічну темряву…

    Невдовзі секретний фашистський об’єкт бомбардувала наша авіація, а село було звільнено наступаючими радянськими військами.

    Разом із партизанами Сашко теж визволяв село. Але ні тітки Ганни, ні Кіндрата Гавриловича не було живих. Як потім дізнався хлопець, у ту пам’ятну ніч сільський староста був схоплений фашистами і по-звірячому закатований. А тітка Ганна застрелена, коли намагалася врятуватися з палаючої хати. Тоді спалено було майже все село. За переказами селян, на сільського старосту було донесено гітлерівцям за зв’язки з партизанами, а тітку вбито за те, що переховувала розвідника.

    Був березень 1944 року. Звільнялися села і міста. Гітлерівські війська панічно відступали, залишаючи на полях боїв безліч військової техніки та тисячами вбитих і поранених.